628
15 Липня, 2019
Привіт, друзі! У мене минулого тижня стався мозковий колапс:) Мені здається я тільки зараз зрозуміла, що зараз собою являє “Пошуршимо?” як проект і як я його бачу в майбутньому. Звісно, я думала про це постійно, звісно на різних етапах це уявлення було різним і таким маленьким поступом привело мене сюди. Але це був момент чистого усвідомлення і чіткого стратегічного бачення… Ми сиділи в кафе, говорили про натхнення, про розвиток, про проекти і бізнес …. і в цій розмові просто склався план на наступні півроку, конкретні кроки, дедлайни і візія в Trello.
Мої відчуття були неоднозначними. Захоплення від того, що є зараз, які люди зібралися в спільноті, як все виглядає і як я кайфую від процесу реалізації. Водночас я відчула неспокій і страх перед майбутнім, бо бачу місію проекту значно глибшою, план дій (тобто все, про що я мріяла роками) став конкретнішим і дуже близьким, і можливо надто амбітними, незвіданими і масштабними. Все це вимагає відповідальності, чіткості і послідовності. Але суть в тому, що я про все це завжди думала, просто прийшов момент готовності і все. Нічого не змінилося, лише моє відношення і пріоритети.
Мені здається, що саме так я приймала усі свої життєво важливі рішення, які стали своєрідними поворотами в моїй долі. Я доходила до точки неповернення і вирішувала як відчувала попри страх і непевність. Бо все це дуже лякає, стає тривожно особливо якщо мова йде про масштабні зміни, інвестиції часу та коштів, спроби нового… Але інакше в мене не працює. Одночасно цей процес викликає захват і адреналін, ти не можеш спати, ідеї вирують і ти намагаєшся просто зафіксувати цей період в житті, бо знаєш що ти рухаєшся далі…
Усе написане вище може здатися монологом скаженого блогера:)))) але ви мене зрозумієте вже за кілька тижнів або місяців. Ближчі півроку тут буде відбуватися багато нового, цікавого і неочікуваного. Заінтригувала?
В такі моменти дуже важливо вірити в себе і наш Спецвипуск #ЗдійснюйНатхненно – це мій ключик до впевненості у всьому, що роблю. Читаючи кожен рядок, я дякую усім з ким ми разом шуршимо, бо це безцінно. Бо ми разом створюємо цей більше ніж проект. Це вже спосіб мислення, це ціла спільнота однодумців…
Отож сьогодні з задоволенням знайомлю вас з чарівною Вікою Кравчук, яка є сонечком нашої спільноти і я щиро радію, що ми знайомі. Читай попередні спецвипуски:
Спецвипуск 1. Галя Сафроньева. Найголовніший виклик – це лишитися вірним своїй цілі впродовж шляху
Спецвипуск 2. Богдана Безкоровайна. Багато часу витрачаю даремно, якщо не ставлю цілі на день.
Випуск 3 // Vika Kravchuk// Київ // Учасниця з 09.2018
Мене звати Віка Кравчук, уже 10 років я живу в Києві. У мене редакторська освіта, і третій рік я працюю у видавництві «Наш формат» — над тими книжками, які ми читаємо у виклику від «Пошуршимо» 🙂 Також захоплююся свідомим споживанням, екологічними темами та роблю корисні солодощі без цукру. Ага, я та людина, у рюкзаку якої завжди є книжка (паперова чи електронна), торбинки, авоськи і баночка з горіхами чи солодощами 🙂
Усвідомлення, що незалежно від того, беру відповідальність чи відмовляюся від неї, я роблю вибір. То який вибір кращий: коли ти відповідаєш за своє життя, те, що в ньому відбувається, чи коли перекладаєш відповідальність на батьків, погоду, затори, настрій начальника? Відповідь очевидна. Крім цього, як людині, що любить писати й редагувати, мені подобається ідея «Я — автор свого життя». Хочу пишу, хочу редагую, якщо маю настрій — можуть навіть дати іншій людині зафіксувати кілька рядків чи навіть півсторінки. Але не передаю весь щоденник 🙂
Усе почалося із фрілансу. Я працювала з 8-ї до 17-ї, писала статті, отримувала зарплату в кінці місяця. І в якийсь момент усвідомила, що прокидаюся о 7:55, вмикаю ноутбук і біжу чистити зуби й пити воду. Я могла проходити день у піжамі й навіть увечері не вибратися на прогулянку. Коли зрозуміла, що «дичавію», записалася на курси англійської, — вихід із дому й зони комфорту. Потім підвернулася робота в офісі й одночасно — півставки фрілансу. Щоб поєднати це все і знайти час на перепочинок, узялася за книжки про ефективність та ведення планувальника. Далі в мене з’явилася менторка, яка ділилася своїм досвідом, розбирала мої запити, аналізувала перемоги й поразки. А потім Таня Пилипчук запустила спільноту «Пошуршимо» 🙂
Спершу я пробувала все жорстко регламентувати, записувати всі справи ледь не до походів у туалет. І як? Я постійно не встигала й емоційно заганялася. Зараз я приймаю те, що можу щось не встигнути. Відкидаю зайве. Записую свої перемоги, аналізую те, що не вдалося, ще раз запитую себе, чи це важливо. Веду трекери звичок: вивчаю себе й нагороджую за хороші результати (порівняно із собою вчорашньою). Загалом я стала «добріша до себе». Не заганяю в рамки, не картаю за невдачі, бо це також відбирає енергію.
1. Невстигання. Нагадую собі, чи зупиниться Земля від того, що я щось не зроблю вчасно? 🙂
2. Пріоритизація. Інколи хочеться сісти однією дупою на два стільці. Але якщо дупа одна, то й стілець має бути один. Можна, звичайно, сісти на дві половинки різних стільців, але чи комфортно буде? Так і з завданнями: або берешся за одне й нормально його виконуєш, або хапаєшся за кілька та зрештою отримуєш поганий результат і кепське самопочуття.
Переглянула 100 мрій, які писала у грудні 2017 року. Одна з них — перебувати в середовищі людей, які прагнуть розвиватися й допомагати одне одному. Це була і мрія, і потреба — тому без вагань долучилася у спільноту.
1. Натхнення.
2. Однодумці.
3. Цікаві теми та спікери. Наприклад, я відчула, що хочу глибше пропрацювати тему розхламлення — пішла на курс Марії Федорової, мала запит на роботу із психологом — тепер ще проходжу курс Ірини Оксенюк. А саме завдяки спільноті я познайомилася із цими людьми, зрозуміла, що мені подобається їхній стиль роботи.
Спробувати, а це діло засотує 🙂
А якщо чесно, то є два шляхи: або почати самотужки, щоб відчути, що воно таке, або чекати, поки життя дасть штурханця. У першому разі це безболісно, але інколи менш дієво. У другому — часто пече-свербить, тому мотивація діяти й позбутися болю зростає. Особисто мені перший варіант більше подобається, хоча сама відштовхувалася від другого 🙂
Насамперед розбираюся, чи це моя ціль. Якщо моя, то аналізую, які виникли труднощі. Ціль надто важка чи я не в ресурсі? Якщо питання в мені, то набираюся сил: сплю, їду кудись сама, забиваю на месенджери. Далі візуалізую, що дасть мені досягнення мети — тобто черпаю енергію з майбутнього. Потім розбиваю шлях на відрізки, щоб мозок не лякався великій дистанції. Подолала частинку дороги — зупинилася й пораділа. Щось пішло не так? Проаналізувала, чому це сталося. І так до фінішу.
Серед моїх шкільних друзів був хлопець, з якого всі насміхалися. Руденький у веснянках, невисокий і худорлявий, не вимовляв «р», погано вчився, був із неблагополучної сім’ї — цього було досить, щоб частенько з нього знущатися. Я ж сприймала його як людину, а не об’єкт для насмішок. Спілкувалася з ним, попри кпини хлопчаків. Через кілька років після школи ми зустрілися, привіталися, обмінялися «як справи?». Я пішла до бабусі, а він мене наздогнав — із коробкою печива в руках. «Віка, це тобі. Дякую, що у школі мене підтримувала». Для мене це більша перемога, аніж максимальні бали на ЗНО, перемоги в олімпіадах чи похвали на роботі.
Те, за що зараз переживаєш, буде дрібницею через 10 років. Тому не парся 🙂
Не можу визначитися з однією, тому топ-3:
1) «Бог ніколи не моргає» Реґіни Бретт;
2) «Бачити в темряві. Досвід незрячої людини» Джона М. Галла;
3) «Поліанна» Елеонор Портер.
Читайте також
Майстер-класи, що допоможуть пережити війну