Нещодавно в Мистецькому Арсеналі закінчилась виставка великої майстрині живопису Катерини Білокур. Не можна було не відчути ніжність кольорів, красу переходів, чіткість ліній та тонкі роботи художниці. Мене Катерина Білокур полонила ще в шкільні роки, і з того часу, усі квіткові мотиви чи то в моїх малюнках, чи у інших принтах асоціюються з нею.
На виставці дуже чітко проводилися паралелі стражденної жіночої долі, яка пожертвувала собою, своїм особистим життям та благополуччям заради мистецтва. Я би сформулювала це трохи по-іншому. Життя художниці, без можливості отримати освіту, без будь-яких мотиваторів до мистецтва крім свого внутрішнього непероборного стержня, якому не можна опиратись, життя повне страждань обох війн, голодомору та концентрованого комунізму… – для мене це символ життя українського народу. Жінка чи чоловік – це не так суттєво в даному контексті.
Важливим є те, що крізь асфальт усієї чорноти, що є у світі, сила волі і щире бажання завжди проб’ється барвами квітів.
“Чому ми не зробили Білокур культовою художницею, як це зробили з Чюрльоніса прибалти? Бо в нашому суспільстві було абсолютно хибне уявлення про саму культуру. Білокур віднесли до примітивістів. Хоча вона насправді є космічним явищем. Якщо ви придивиться до кожної її картини – це погляд з висоти, з неба. Це рідкісна космічна постать, яких дуже мало в світі”, – прокоментував виставку письменник Павло Мовчан.
