296
3 Січня, 2014
Я дуже щаслива, що не жила весь цей час на о. Балі чи о. Ломбок. Хоча і дуже хотілось спочатку. Проте, величезна кількість іноземців, вся ця торгова індустрія під них же, таксі чи оджеки (це таксі-мотоцикли), спеціалізовані ресторани європейської кухні – все це не те, точніше це не Індонезія. Це таке собі майже Крим, тільки більш інтернаціонально і розвинено.
Справжня Індонезія зсередини – це вузенькі дороги заполонені мотоциклами, це відсутність громадського транспорту (автобусів чи чогось подібного), це коли ти білий іноземець (BULE) і відчуваєш це щохвилинно (все завмирає, коли ти проходиш і всі тобі посміхаються, або просто дивляться, наче на мавпеня), це ніякої англійської, це дешева їжа в таких собі “варунгах” (маленьких кімнатках з не найкращими умовами). І якщо їжа, то це рис, рис, рис, трошки може овочів, сої, смажених бананів і звісно чай з льодом.
І якщо тобі кажуть, що негостре – не ведись. Гостре і дуже, до сліз і до вогню на язиці.
І якщо кажуть, що трошки солодкий чай – май на увазі, що там не менше 4 ложок цукру.
Ну приблизно так. Фото до цього посту я зробила в селищі , до якого ми добирались 4 години машиною від ближчого містечка по неасфальтованій дорозі ( водій сказав, що нам дуже пощастило, що не сезон дощів, тому ми можемо добратись сюди без перешкод). Це мій перший досвід такої яскравої, екстримальної і живої Індонезії. Тут ми можемо повчитись як треба зустрічати гостей і як треба поводитись просто з людьми, які вперше прийшли до вас в домівку.
Читайте також
Майстер-класи, що допоможуть пережити війну